Список лінійних кораблів Великої Британії
стаття-список у проєкті Вікімедіа / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Список лінійних кораблів Великої Британії — перелік лінійних кораблів, які перебували на озброєнні Королівського військово-морського флоту Великої Британії.
У 1907 році, до революції у військово-морській справі, спричиненої появою «Дредноута», при будівництві якого був реалізований так званий принцип «all-big-gun» («усі гармати великі»), Королівський флот Великої Британії мав 62 лінкори, що перебували або на озброєнні, або на стадії будівництва, маючи перевагу у 26 кораблів у порівнянні з Францією та 50 з Німецькою імперією. Поява дредноута в 1906 році викликала гонку озброєнь із серйозними стратегічними наслідками, оскільки країни будували власні дредноути. Володіння сучасними бойовими кораблями було не тільки життєво важливим для військово-морської могутності, але й представляло становище нації у світі. Німеччина, Франція, Російська імперія, Японія, Італія, Австро-Угорщина та Сполучені Штати — всі вони почали програми будівництва дредноутів; держави другого рангу, включаючи Османську імперію, Аргентину, Бразилію та Чилі, що не мали власні потужності у будівництві кораблів такого класу, замовляли будівництво дредноутів на британських та американських верфях.
На початку Першої світової війни Королівський флот був найбільшим військово-морським флотом у світі, здебільшого завдяки Акту про військово-морську оборону 1889 року, який офіційно затвердив «стандарт двох сил», який вимагав від флоту підтримувати таку кількість лінійних кораблів, яка принаймні буде дорівнювати загальній сумарній чисельності наступних двох найбільших флотів світу. Більшість сил Королівського флоту дислокувалася вдома у Великому флоті, головною метою якого було стримування та готовність протидіяти німецькому Флоту відкритого моря. Лінійні кораблі Королівського флоту та Німецького імперського флоту іноді вступали в контакт, зокрема в Ютландській битві, але не сталося жодної вирішальної морської битви, з якої хоча один з флотів вийшов переможцем.
У міжвоєнний період лінкори піддалися суворим міжнародним обмеженням, щоб запобігти розгортанню гонки озброєнь, що коштувало дуже дорого будь-який державі світу. Зіткнувшись з перспективою гонки військово-морських озброєнь з Великою Британією та Японією, що, у свою чергу, призвело б до можливої війни на Тихому океані, США стали ініціаторами укладання Вашингтонського морського договору 1922 року. Цей договір обмежував кількість і розмір лінійних кораблів, якими могла володіти кожна велика нація, і вимагала від Британії прийняти паритет із США та відмовитися від британського альянсу з Японією. За Вашингтонським договором послідувала низка інших військово-морських договорів щодо обмеження розміру та кількості військових кораблів, які завершилися Другим Лондонським військово-морським договором у 1936 році. Ці договори фактично втратили чинність 1 вересня 1939 року з початком Другої світової війни.
Договірні обмеження означали, що в 1919—1939 роках було спущено на воду менше нових лінійних кораблів, ніж у 1905—1914 роках. Договори також гальмували подальший розвиток, встановлюючи максимальні обмеження на водотоннажність кораблів і змусили Королівський флот прийняти компромісні проекти для лінкорів типу «Нельсон» і «Кінг Джордж V». Такі проєкти, як британський лінкор типу N3, продовжували тенденцію до створення більших кораблів із більшою гарматою та товстішою бронею, але так і ніколи не зійшли з креслярської дошки. Ті проєкти, які були замовлені в цей період, називали договірними лінійними кораблями. Після Другої світової війни чотири лінкори Королівського флоту типу «Кінг Джордж V» були списані на металобрухт у 1957 році, а «Венгард» — у 1960 році. Усі інші вцілілі британські лінкори були продані або розібрані до 1949 року.