Давньоскандинавська мова
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Давньоскандинавська мова (norrœnt mál, «північна мова») — у мовознавстві умовна назва групи діалектів (наріч) північногерманських мов, які побутували у VII—XV ст. у Скандинавії (Норвегії, Швеції, Данії) та місцях проживання скандинавів-вікінгів (Ісландія, Гренландія, Фарерські острови, Північні Шотландія, Ірландія, Східна Англія, Нормандія, Східна Балтика, Північна Україна, Новгородщина). Поділялася на західну і східну групи говорів. На базі першої сформувалася норвезька, фарерська, й ісландська мови, на базі другої — данська і шведська мови. Гіпотетичний попередник — протоскандинавська мова. Мала рунічну писемність (молодший футарк), яка в ХІІ ст. була замінена на латинський алфавіт. Використовувалася у королівствах Скандинавії, Англії, Ірландії. Була мовою князів, двору і війська Київської Русі IX—XI ст. Найбільше давньоскандинавських архаїчних рис зберегла ісландська мова.
Давньоскандинавська мова | |
---|---|
Рунічний кодекс | |
Поширена в | Норвегія, Швеція[1], Данія і Ісландія |
Регіон | Північна Європа |
Писемність | латиниця, футарк |
Класифікація | |
Офіційний статус | |
Коди мови | |
ISO 639-1 | — |
ISO 639-2 | non |
ISO 639-3 | non |